Сестра, Згр. Св. Йосифа

1911- 1952

Левкадія Гарасимів народилася в 1911 році в с.Рудники Миколаївського району Львівської області. Батько - Ілля - був господарем, а мама - Юлія -сільською акушеркою з відповідною освітою. В їхній родині було шестеро дітей. У 1919 році Левкадія пішла до початкової школи, але закінчила тільки 4 класи. Після цього вона залишилась вдома допомагати батькам. Часто задумувалась над вибором стану життя. Із сусіднього села кілька дівчат вступило до Згромадження СС.св.Йосифа. Маючи такий приклад посвяти, Левкадія також вирішує стати монахинею.

У 1931 році, коли Левкадії сповнилося 19 років, вона попросилася до Згромадження СС.св.Йосифа в селі Цеблів і була прийнята Настоятелькою с.Варварою Шапкою. Облечини відбулися 8 січня 1932 року в день Собору Пресвятої Богородиці і Святого Йосифа, ЇЇ Обручника. Левкадія отримала монаше ім'я Лаврентія. В Цеблові сестру Лаврентію оточували гарні і святі сестри. Приклад старших сестер скріплював сестру Лаврентію у монашому покликанні.

У 1933 році в присутності о.Де Вохта (ЧНІ) сестра Лаврентія склала свої перші обіти, після цього її вже посилали на парохії для апостольської праці. Згодом, у 1938 році, с.Лаврентія була скерована до міста Хирова разом із с.Олімпією, яка була Настоятелькою. Сестра Лаврентія була лагідної вдачі, дуже доступна й прихильна. Вона була великою співачкою, мала приємне сопрано й завжди співала Вечірню й Утреню. Сестра Лаврентія жила духом і харизмою Згромадження.

Надходили важкі для нашої Церкви часи. Монахинь вже неодноразово попереджували й погрожували їм, щоб вони скинули габіти. Сестри сподівалися, що їх заарештують, але не хотіли лишати те місце, куди їх Боже Провидіня декілька років тому запровадило. Скріплені духом Христа вони далі продовжували нести Добру Новину й утверджувати на дусі інших навіть у часи арештів і переслідувань. У підпіллі сестри не переставали катехизувати, виховувати малечу. Вони готували до Святого Причастя дітей, хоч це було забороненим, їхня любов до Бога й людей була геройською. Для працівників НКВС уже ввійшло в звичку час від часу вриватись у дім сестер, робити обшук, насміхатися. Сестри мужньо все терпіли.

Але найжахливішими були нічні, раптові напади. Подібний напад стався в квітні 1950 року. На монастирський дім напали енкавеесівці, вони довго ви­ломлювали двері, була ніч, сестри перелякалися. Сестра Лаврентія забігла в комірчину і через маленьке віконце вискочила в сад. Падав холодний дощ. Коли енкавеесівці вбігли в хату, то відразу зауважили відчинене вікно і побігли на пошуки в сад. Було темно, і вони багнетами проколювали кожен кущ, шукаючи за сестрою. Декілька разів багнет був перед очима сестри. Не знайшовши її, вороги пішли геть, а сестра до ранку мокла під дощем. Після того випадку вона серйозно захворіла, злягла, але й таку, прикуту до ліжка, її забрали у в'язницю в м.Борислав.

Сестру вивезли насильно, але терпіння заради Христа було її добровільним вибором. Режим у в'язниці Борислава був дуже суворий. Годувати сестер відмовились: лише те, що сестри зуміли прихопити зі собою, було їхньою поживою. Монахині чекали свого призначення, а поміж тим відбувалися допити. Їхня доля була вирішена: досмертне вивезення в Томську область. Переїзд із в'язниці до Томська відбувався в дуже виснажливий спосіб. Коли конвоїри побачили, що сестра Лаврентія через хворобу є неспроможна ходити, то були змушені дозволити с.Олімпії супроводити її в дорозі. Їхали два тижні. Під час пересадки на пароплав с.Лаврентію з високою температурою переносили на палубу сестри та люди. 30 червня 1950 року сестри отримали призначення в с.Харськ. Житло були змушені шукати самі. Ніхто не хотів приймати людей, які мали зі собою хвору на туберкульоз. Та одна родина росіян, також вивезених, виявила милосердя, віддавши одну кімнату, у якій лежав паралізований господар дому. В тій кімнаті за перегородкою жила сестра Лаврентія.

Сестер дуже швидко залучили до праці. Сестра Лаврентія була змушена виконувати бодай якусь роботу - виготовляла на замовлення людей штучні квіти. До лікарів звертатися було марно. Радянська система була настільки звироднілою й спрямованою на знищення «ворогів народу», що місцеві лікарі не були зацікавлені в тому, щоб полегшувати муки виселених.

Сестра Лаврентія, бувши фізично немічною, мужньо й охоче переносила терпіння. Вона не лише терпляче зносила крики повільно вмираючого пара­лізованого господаря, але молилася за нього. І це принесло свій результат. Він змінився: перестав кричати й злагіднів до присутніх. Сестра мала особливу набожність до Пресвятої Богородиці, тому мала ласку перейти у вічність у Навечір'я празника Успення Божої Матері. Померла в опінії святості, тужачи за Святим Причастям. Її життя було устелене терном, неймовірними терпіннями і стражданнями. Вона все терпляче переносила в ім' я Всевишнього, на його прославу, живучи за Його Заповітами, прославляючи і звеличуючи Боже милосердя.

Заховуючи харизму Згромадження, сестра Олімпія зобов'язувала інших до постійної праці в захоронці. Виховані сестрами діти витримали у вірі в часи атеїстичного режиму. Надходили важкі часи для нашої Церкви. Сестер вже неодноразово попереджували і погрожували їм, щоб познімали габіти. Але вони, скріплені духом Христа, далі продовжували нести Добру Новину і робили це не тільки словами, а й власним прикладом: збирали вірних на молитви, катехизували молодь. Сестри продовжували в Хирові та в навколишніх селах апостольську місію. З 1946 року сестри Олімпія, Лаврентія та Глікерія таємно від влади готували дітей до Першого Святого Причастя.

Із-за явної й видимої апостольської праці сестер представники більшовицької влади серйозно зацікавились монастирським домом у м.Хирові. Почався терор. Для енкавеесівців увійшло у звичку робити «візити» у монастирську обитель: вриваючись у монастир, вони робили обшук, забирали те, що їм подобалось, насміхалися з монахинь, погрожували їм, вимагали зректися життя з Богом. Сестри мужньо відповідали: «Ми присягали Великому Богу і габіт не скинемо».

Монахині були поставлені перед фактом: або вони переходять у лоно одержавленої Православної Церкви й тим самим співпрацюють із безбожними органами влади, або залишаються на своїх християнських позиціях. Сестри твердо вибрали друге, тож тим самим добровільно пішли дорогою мучеництва. Це не злякало їх, а навпаки, ще більше скріпило у вірі, бо були переконані, що ворогом керує ненависть до Католицької Церкви і католицької віри. Своєю присутністю в монашому одязі вони підтримували віру серед людей. Реакція на таку тверду постанову була однозначною. У квітні 1959 р. енкавеесівці напали на монастирський дім. Це було остаточним знаком, що сестер заарештують і вивезуть, тому що стали вони вже надто небажаними для місцевої безбожницької влади.

В одну з неділь 1950 року сестри підпільно проводили богослужіння з людь­ми на цвинтарі. Самі, без священика... Енкавеесівці, одягнені по-цивільному, оточили сестер і повели в приміщення школи, яке було зайняте представниками НКВС. У школі енкавеесівці зняли із сестер свідчення і після того погнали їх до монастирського дому, в якому зробили детальний обшук. Опісля монахинь посадили в машину і завезли у в'язницю м.Борислава. Там ув'язнені перебували 6 тижнів. З архівних документів видно, що сестри були стійкими та твердими у вірі і мужньо боронили свої релігійні переконання. 16 березня 1950 року с.Олімпія дістала вирок: виселення у віддалені місця Радянського Союзу за антирадянську діяльність. Долю вже було вирішено - досмертне вивезення в Томську область. Важка, довга дорога до місця виселення - с.Харськ. Після приїзду, незважаючи на біль ноги (відновилося запалення ключового нерва), сестра Олімпія була змушена ходити до праці. Крім цього, вона ще виконувала обов'язки настоятельки, доглядала за хворою сестрою, пильнувала духовні вправи.

Спільна молитва в таких умовах ушляхетнювала й облагороджувала душу с.Олімпії. Глибоко з'єднана з Христом у любові через свої обіти, вона гідно приймає терпіння, які Бог їй посилає, тому що у всьому цьому бачить руку Божого Провидіння. У своєму листі до сестри Настоятельки вона пише: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас...». На закид у листі, що були необережні, вона, як відповідальна особа, говорить, що є виселені лише за те, що є католицькими монахинями: «За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це». Щоб підсилити своє переконання дає приклад св.Івана Золотоустого, який також був переслідуваний за віру і був висланий. 23 січня 1952 року закінчилась земна мандрівка сестри Олімпії. Для сестер Згромадження св.Йосифа вона стала видимим знаком вірності Христові і знаком повної самопосвяти.