ЛЮБОМИР ГУЗАР: ЛЮДИ, ЯКІ БОЯТЬСЯ НАКЛЕПУ, НЕ МАЮТЬ ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ГІДНОСТІ
Зустріч із Блаженнішим Любомиром Гузаром, на мою думку, є важливо подією у житті кожного. Коли сидиш поруч із цією людиною, то відчуваєш себе одухотворено, легко і, водночас, схвильовано. Хвилюєшся тому, що розумієш – навпроти тебе сидить людина-легенда, яку висвячував сам Йосип Сліпий, навпроти тебе чоловік, який був одним із 16 кандидатів на пост Папи Римського після смерті Івана Павла ІІ, навпроти тебе моральний авторитет не лише України, а й Західного світу.
У ексклюзивному інтерв'ю RegioNews Блаженніший розмірковував над важливістю свят, розповідав про повернення УГКЦ до Центральної та Східної України, а також прокоментував нещодавно озвучений законопроект про наклеп.
Блаженніший, сьогодні уже кінець вересня, а здається щойно закінчилось літо. Влітку українці святкують особливо багато державних свят та чимало релігійних. Часто чуємо нарікання, що наш народ занадто багато святкує, а мало працює. Чи погоджуєтесь із таким твердженням? Які, на вашу думку, дні не варто відзначати?
Чому так багато свят у нас? Це історична річ, яка пішла з часів кріпаччини. Землевласники вимагали від людей дуже багато тяжкої праці на полях, але вони були настільки християнами, що як було церковне свято, то вони давали людям нагоду відпочити, не працювати. У відповідь на таку ситуацію церква намножила свят, тобто намножила обов'язок святкувати і тому ми маємо дуже багато свят такої величини, як, скажімо, святого Дмитрія чи святого Михаїла. Кожне свято і кожен святий важний, але в суті воно якусь особливу правду віри не представляє. Це тільки історична справа.
Я пригадую, як я був ще студентом і прочитав таку гумореску, написану десь в 30-х роках. Працівник приходить до свого начальника домовлятися про вільний від роботи день у зв’язку з релігійним святом. А начальник має перед собою папери і каже: «Ти в своїй родині маєш зв'язки і з греко-католиками, і з римо-католиками, і з євреями. Я почислив скільки ти днів святкуєш і я властиво питаюся, чи ти взагалі працюєш?». Ця гумореска явно мала якусь підставу.
Де факто ми маємо сьогодні дуже багато свят церковних, державних і професійних. Є велика листа, яку щороку друкують. Та мені здається, що це є зайве святкування. На мою думку, треба дуже основно і мудро передумати, щоби святкувати те, що направду треба святкувати. Встановити принципи – що ми святкуємо і чому ми святкуємо, а тоді вже зробити відповідну листу святкувань і, якщо ми дійсно хочемо мати якісь економічні зиски, то мусимо працювати.
Ми уже кілька місяців запрошуємо Вашого наступника, Блаженнішого Святослава, до нас у гості – на веб-конференцію, та він постійно у роз’їздах, на прощах тощо. Помітно, що Блаженніший Святослав активно працює. Ви задоволені його роботою? Чи радите йому куди поїхати, що зробити?
Я нічого йому не рекомендую, я нічого йому не кажу, я тільки завжди готовий відповісти на його запитання. Я радий, що він так працює, бо ж молодий, повний енергії. Одначе таке моя враження і я йому це у розмові казав, що здоров’я потрібно шанувати.
Блаженніший Святослав віддано працює, старається і особливо багато часу присвячує вірним поза межами України, що дуже добре. Та треба зберігати здоров’я, треба ту рівновагу зберегти, щоби могти якнайдовше і якнайбільше років працювати.
Уже пройшло 7 років з того моменту, як Ви перенесли резиденцію Глави УГКЦ зі Львова до Києва. Що це дало греко-католицькій церкві?
Це не був перенос, це був поворот (повернення – ред.). Ми тут були 200 років тому і годі казати, що скрізь Східня Україна, то є традиційно православна частина країни. Тут греко-католики були, як і православні, тільки що нас вигнали. Так само, те що сталося у 46-му році у Львові, у 49-му році на Закарпатті, що нашу церкву у тих частинах України зліквідували. Це було закінчення певного процесу, який почався ще за часів царської Росії.
Отже, коли ми повернулися до Києва, то не тільки задля того, щоби бути в Києві. Все ж таки, Київ є столицею, є центром України і, водночас, в східних областях України є певне число греко-католиків, яких ми повинні обслужити духовно. Тому наш поворот до Києва нагадує той факт, що кожна церковна одиниця старається свої центральні уряди, осідок свого предстоятеля, свого глави мати в столичному городі. Це навіть є передбачено в нашім церковнім законі і це цілком природно, бо є контакти між різними предстоятелями, є контакти з державною владою, що є корисне і добре. І ми тут є, в першу чергу, задля тих людей, які є греко-католиками.
Ми не прийшли на те, щоби намовляти православних – будьте греко-католиками, ми цього не шукаємо. Як хтось хоче прийти – це його справа, та ми абсолютно нікого не заохочуємо, тим більше не примушуємо. Ми стараємося знайти греко-католиків і їм у духовний спосіб послужити.
Владико, на вашу думку, чи потребує змін, реформ УГКЦ, інші українські церкви, окрім утворення Єдиної помісної церкви?
Безумовно, що потребуємо об'єднання. Це не є навіть розмова про Єдину помісну церкву в Україні, це не є, як дехто думає, політична справа. Це є релігійна справа. Бо Господь Бог Ісус Христос створив тільки одну церкву. Сьогодні, ми кажемо, є чотири церкви Київської традиції, не поминаючи інших. Та немає чотирьох церков – є одна церква в чотирьох частинах поділена, в чотирьох гілках. І це не є природно, це не є згідно з волею Ісуса Христа, він створив одну церкву. Ми можемо крутити як хочемо, але ми не можемо заповіді Божої нехтувати.
Ми мусимо також бути свідомі, що процес об’єднання – це дуже довгий процес. Ми не за один день поділилися, то взяло багато років і тому нелегко нам повернутися до первісної єдності. Та ми мусимо в тому напрямі працювати, на це немає найменшого сумніву.
Об'єднання є, безумовно, дуже важливим, але в біжучому щоденному житті є інші речі, на які треба звернути увагу. А саме щоби наше християнство було автентичне, то значить щоби ми Божу науку практикували через цілий тиждень, а не тільки в неділю йшли до церкви. Ми мусимо старатися також зрозуміти роль Бога в нашому житті – одиниць і спільнот. Що Господь Бог для нас робить і що від нас вимагає. Ми маємо поставити Бога на перше місце не тільки в молитві, але і в щоденному житті. Ми сьогодні говоримо про те, що багато неморальності, корупція і всякі інші лиха та того би не було, якщо би люди поставили Бога абсолютно на першому місці. Це є найважливішим завданням для нас усіх. Не тільки для греко-католиків, священників, а для всіх, хто хоче вважати себе християнином мусить вірити в Христа, мусить прививати Божу науку, мусить старатися жити згідно із тим, у що вірує.
Водночас мусимо дивитися на наше довкілля, не в значенні природи, а довкілля людини. Мусимо дивитися очами релігії. Що це значить бути спільнотою? Бо церква має бути спільнотою віруючих людей, які живуть із Божого слова. Це є такі програми, так скажу, які є конечними для нас усіх.
Ми, на жаль, мали в Україні нещастя, головно в східних областях, які були 70 років під комуністичною більшовицькою владою, а також і Західна Україна, яка тільки 45 років була під тою владою, також має ті потреби щоби релігія не була чимось чисто формальним для нас. Треба жити релігією, треба бачити релігію як зустріч людини з Богом, треба ставити Бога на першому місці завжди і всюди в кожному прояві нашого особистого, родинного, суспільного життя.
Блаженніший, нещодавно в Україні з’явився резонансний законопроект про наклеп. У разі його прийняття «завдяки» такому закону влада зможе саджати за грати фактично кожного журналіста, який потрапив їй у немилість. Як ви оцінюєте такі законодавчі пропозиції Партії регіонів?
Бачите, ми вже двадцять років є незалежною державою. І ми ще не мали часу витворити політичну культуру, бо двадцять років − це дуже короткий термін. Ми пробуємо щось, говоримо про демократію, але не знаємо, що це. Ми живемо традиціями минулих десятиліть, коли Україна була частиною Радянського Союзу. Тому не треба дивуватися.
Ми могли б навчитися від держав, які довгі роки існують, плекають демократичні традиції. Ніхто ніде не любить наклепів, адже наклеп сам у собі є моральним злом. Але наклеп – то не є трагедія. Бо це є також нагода для людини, яка свідомо вибрала бути видною.
От слухаю, радіо «Свобода» цитує слова американського президента. Його запитали, чи він ображається на наклеп. Він сказав, що хто є президентом чи хоче бути президентом і ображається на наклеп, то він повинен шукати іншого способу життя. Бо хто стоїть високо і всі його бачать, то неможливо, щоб не було наклепу.
Наклеп для мудрої людини − то є також нагода зостановитися. Як мені щось закидають, то не треба думати − той мене хоче знищити, той мене хоче скривдити. Перше запитай себе − чому? Наклеп є нагода спростувати. Або зостановитися і подумати − якщо мені це закидають, то що я роблю, що мені таке питання чи такий наклеп висловлюють? Люди бояться, вони не відчувають себе впевненими, їм здається, що весь світ проти них, бо вони не мають почуття власної гідності, власного досвіду. І вони бояться, щоб їх не усунули від влади. Тому вони впроваджують такий закон, думаючи, що за допомогою закону можна щось, на правду, «врятувати».
Людина, якій щось докажуть, повинна зректися свого уряду. А наклеп − це не є доказ. Воно не нищить людини, а є дуже доброю нагодою, щоб щось поправити.
Тривогу серед свідомих українців підняв спочатку законопроект, а згодом закон про регіональні мови. Наразі російська вже є регіональною майже у половині областей України. Нещодавно прозвучали версії щодо закону про російську, як другу державну. Як вважаєте, які наслідки це несе українському народові, державі?
Ті, хто себе почувають українцем, повинні говорити українською. Мені дуже прикро. Скільки депутатів ВР говорять публічно російською! Приватно хай кожен говорить якою хоче мовою. То його справа. Але публічно державний чиновник щоб говорив чужою мовою… Це показує, що там немає українського духу. Але ті, які мають український дух, повинні за всяку ціну підкреслювати свою мову − говорити нею, писати, жити тою мовою.
Я чув, що у Криму, на Закарпатті почалися труднощі, бо все було російською, а тут раптом зіткнулися з угорською мовою, з татарською, з румунською. У нас, на жаль, наша Верховна рада пропонує щось не подумавши, що з того вийде.
Я думаю, що та справа мовна − це інспірована з-поза меж України, що вона на замовлення. Оскільки наша система йде до такої, я б сказав, диктатури свого роду, бо в одних руках дуже багато сконцентровано влади.
У одному із своїх блогів ви пишете, що сучасні українські політики чимало грошей вкладають у політичну рекламу, а з людьми бачаться зрідка на таких собі популістських зустрічах. Чому, на вашу думку, політики так бояться спілкуватися із народом віч-на-віч?
Бо вони не є добрі політики. Їм бракує тої політичної культури. Бути собою треба. Чого він має боятися? Він є політик, і якщо він працює так, як треба, або хоче працювати, і готовий працювати для громади, а не для себе чи грошей − то чого боятися?
Але треба мати обличчя, хребет. І не треба страху. Страх є і у тому законі щодо наклепу. Вони без хребта, без почуття власної гідності.
Депутати бояться зустрічатися з людьми, бо як вони голосують? На замовлення
|